Історія Віти з Дніпра

Віта з сім’єю виїхала з України через 4 дні після початку війни.

“Зараз здається, що 4 дні – це так мало, але тоді здавалося, що це триває вічно. Я постійно гортала новини і не могла телефон навіть на 5 хвилин залишити. Я постійно думала, що якщо не слідкуватиму, то пропущу важливу новину: коли почнуть бомбити моє місто чи куди бігти. Коли відкладала телефон, одразу відчувала дику тривогу. Спала не більше години.

Я читала новини і бачила, як бомблять українські міста. Було страшно, що почнуть бомбити моє місто – Дніпро.

Я лягала спати з думкою, що можу не прокинутися на ранок.

Заспокоювалася, що ракета не прилетить у наш дім, бо будинків багато. Хоча хто знає.

Ці дні я не займалася нічим іншим, що не стосується війни. Ходила шукала нормальне бомбосховище – не знайшла. Вони всі в убитому стані, непридатні для тривалого перебування. Насправді невідомо, що небезпечніше: бути в будинку чи в бомбосховищі, де немає нормальної вентиляції, води тощо.

Був момент: я йшла вулицею, і зазвучала сирена на кшталт поліції чи швидкої. У мене одразу всередині похолоділо. У рупор кричали “Увага!”, а я навіть не знаю, здалося мені це чи ні. Мозок такий: “Ну все, почалося”.

Долоньки спітніли, я почала судорожно міркувати, куди бігти: додому чи в бомбосховище. Це тривало кілька секунд, серце калатало дуже сильно.

Від початку війни родичі за кордоном умовляли нас виїхати. Мама не хотіла, вона говорила: “Припиніть цю істерику, все буде добре”. Нам із братом здавалося це дивним. Ми через це сварилися, доходило до істерик. Я не могла її переконати, що пора перебиратися в безпечне місце. Їхати самій теж не хотілося. Я відчувала відчай, це був важкий момент. Потім ми все ж таки переконали маму виїхати.

Спочатку квитки на поїзд продавали, потім перестали. Ми прийшли на станцію, там була паніка, тиснява. Було багато темношкірих людей, які говорили англійською, і, мабуть, тільки тому, що я сказала “I have a ticket”, вийшло крізь них пробратися. Поїзд був переповнений. Зазвичай їдуть по 4 людини в купе, там було людей по 20: лежали на підлозі, валізах, відчувалася тривога в повітрі.

У поїзді вимкнули світло, заборонили користуватися мобільними телефонами, щоб літаки нас не бачили і не скинули бомбу.

Такий страшний спогад: ти в поїзді, навколо темрява, всі мовчать, дуже сюрреалістично, ніби ти у фільмі жахів або страшному сні. Якщо хтось на секунду вмикав телефон, то на нього одразу обрушувався шквал негативу. Усі боялися, що поїзд розбомблять”.

10 серпня 2022 року