Інтерв’ю з Ларисою з Харківської області

– Ларисо, розкажіть, будь ласка, де Вас застала війна.

– У день початку війни, я поїхала до доньки. Ми живемо в різних селищах: я винаймаю квартиру, а донька [живе] зі своїм батьком, з яким я в розлученні. Я поїхала і чисто випадково дізналася, що почалася війна – і то не повірила! Як мені пізніше сказали, у Маріуполі, наприклад, людей попереджали, що буде війна – там хто зміг, той виїхав. А ми нічого не знали.

– Ви маєте на увазі, попереджали ще до 24 числа?

– Так-так, маріупольців попереджали, а нас ні. І коли все це почалося, я вирішила залишитися на певний час у доньки і відсиділа там півтора тижні. Ситуація в них складна: донька виховує трьох дітей одна, мій колишній чоловік, її батько – алкоголік. А в мене і грошей із собою не було… Але ми вирішили, що мені треба вибиратися. Транспорт не ходить, стали дізнаватися, як виїхати. На щастя, знайшлися волонтери, які безкоштовно довезли до вокзалу в Харків. Це далеченько, звісно, але що робити. І я поїхала, а донька залишилася.

– Куди Ви вирушили з Харкова?

– Із Харкова їхала до Львова евакуаційним потягом. Людей було дуже багато, сиділи в коридорі. Зі мною була дівчинка з дитиною. Ось так і їхали 23 години: вона, дитина і я з одним рюкзаком. Автобусом дісталася Польщі, туди пустили нормально. У Варшаві стало зрозуміло, що розселити мене як біженку не виходить – занадто багато людей, тому довелося їхати до знайомих.

Знайомі пустили, але через кілька днів зрозуміли, що я без грошей, і роботи для мене в Польщі немає. Я їхала з надією, що знайду тут роботу і допомагатиму доньці, яка залишилася в Харкові, але з роботою не вийшло. Потрібно було кудись рухатися, і знайомі відправили мене сюди, до Грузії.

– Як ви почуваєтеся в Грузії? Прижилися?

– Ой, ви знаєте, я місяць із дому не виходила взагалі – боялася. Не знаю мови. Коли я їхала автобусом через усю Європу, була спокійна, бо скрізь написано англійською – можна зрозуміти. А тут, у Грузії, ні англійської, ні російської.

Зараз потихеньку працюю: мию туалети, працюю посудомийкою. Щоправда, я не розумію поки що, як буду звідси вибиратися. Статус біженця дали на рік, а потім треба ж буде їхати, а тут заробити на від’їзд нереально…

– Ваша донька, як і раніше, в Україні?

– Так, усе ще там. Та сама проблема – виїхати нема на що. Їм зараз дуже важко: троє дітей – дві дівчинки по 10 років і хлопчик. Ні гуманітарної, ні грошової допомоги немає. Куди ми тільки не писали: і в благодійні фонди, і харківським волонтерам, і президенту, і в “Червоний Хрест”… Поки нічого не виходить. Відправляю доньці 50 доларів на місяць – це все, що я можу зібрати тут, працюючи – і вони сидять там голодні. А в мене душа рветься. Я вже подала заявку на “грузинські” виплати, може, якось назбираю, щоб виїхати хоча б до Польщі.

– Вам тут якось допомагають?

– Я приїхала до Грузії в зимовому одязі та зі шкільним рюкзаком. Двоє шкарпеток, двоє трусів, курточка і штани на зміну. Усе! Літо починається, а в мене ні одягу, ні взуття… Зараз я вже довідалася, які волонтерські організації допомагають одягом, їжею і ліками. Допомога з ліками особливо потрібна, тому що вони тут дорогі. Ну да ладно, мені не гірше за всіх…

– Які у Вас тепер плани?

– Напевно, в Європу. Що зараз в Україні робити? Роботи немає, житла немає: у квартиру, яку я винаймала, влучив снаряд, розбомбило, поки я в доньки була. У мене нічого не залишилося з того, що я все життя збирала, і жити ніде – я тепер бомж…

Я б, може, тут і залишилася: Грузія – прекрасна країна, ніде так не допомагають. Але жити мені тут, звісно, дуже важко. Я намагаюся, але заробити тут неможливо. За грузинську братися навіть і не пробувала: вивчила один раз до десяти, а ввечері вже забула. Тут треба жити з мільйонами, як каже мій знайомий.

18 серпня 2022 року