Інтерв’ю зі співзасновницею Дашею

Чим займалася в Росії?

Я народилася в Башкирії, в Уфі. Після школи поїхала вчитися в Москву. Вступила на політологію у вишці, але в середині другого курсу перевелася на комунікаційний дизайн і закінчила його в 21-му році. Паралельно навчанню працювала дизайнером на фріланс проєктах.

Того ж 21-го року вступила до магістратури академії російського балету Ваганової на художника сучасного танцю і переїхала до Петербурга.

Коли переїхала до Грузії і чому?

Коли почалася війна, я вчилася у Ваганівці. Через кілька днів після початку війни я купила квиток до Тбілісі і поїхала туди на початку березня. У мене був такий люфт пару днів подумати, чи їхати, тому що було страшно і навчання кидати не хотілося.

У підсумку поки ходила на пітерські протести в перші три дні, стало зрозуміло, що активнішими і масштабнішими вони не стануть і люди, здебільшого, не надавали великого значення тому, що відбувається. Тому поїхала, бо злякалася закріпачення розуму, совісті й тіла у своїй же країні.

Про Грузію ще хочеться сказати, що спочатку це був найпростіший і найдоступніший варіант для еміграції, але в перший же день там я потрапила на величезний протест на підтримку України, там збирали і відправляли гуманітарну допомогу. Я зрозуміла, що потрапила, куди треба.

За рік життя в Тбілісі я побачила людей і країну, яка дуже сильно на мене вплинула і багато чого навчила. Останні протести проти закону про іноагентів також були величезним враженням для мене, і я пишаюся тим, що маю змогу жити, працювати і виходити на протести разом із громадянами Грузії.

За що відповідаєш у команді?

У команді я відповідальна за дизайн і за комунікацію з волонтерами також у частині дизайну.

Коли проєкт тільки запустився, я проводила серію лекцій та обговорень на тему, яка мене цікавила: тілесності в контексті політичного активізму.

Що найскладніше в роботі, і який період був найскладнішим?

Напевно, початок роботи проєкту і період мобілізації стали найважчими, і в плані кількості завдань, і в плані емоційному. Мені тоді було складно сепаруватися від контексту війни, він поглинав мене цілком і було важко збирати себе.

Але я, водночас, не так занурена в процеси взаємодії безпосередньо з тими, кому проєкт допомагає, на відміну від решти команди. Я багато разів бачила людей у прикордонних станах через емоційні перевантаження, і в якомусь сенсі мені пощастило бути трохи віддаленою в моїй робочій рутині.

Плани на майбутнє

Конкретних планів немає і, напевно, поки не час для них. Був план, звісно, у квітні 2023 року вже не робити цей проєкт, але війна все ще триває і треба пам’ятати про це. Є план жити далі, намагатися робити, що можеш і не впадати у відчай.

Я дуже вірю в людей і команди, які в стані хаосу знайшли і знаходять сили об’єднуватися, не тільки щоб протистояти режиму нашої країни, а й щоб бути опорою один одному. І мені пощастило бути частиною однієї з таких команд.