Історія Наталії з Києва
Доводилося тільки вірити, молитися і цілими днями шукати
Мої батьки жили в Маріуполі й опинилися в оточенні, коли почалася війна: 2 березня я втратила з ними будь-який зв’язок. Сама я жила в Києві, звідки мені довелося тікати спочатку в Західну Україну, а потім у Європу.
Сорок п’ять днів я не знала, де мої батьки. Щоб обмінюватися інформацією, я створила групу в телеграмі зі знайомими, які були за межами Маріуполя.
У десятих числах квітня мені надіслали відео, де волонтери роздають їжу жителям Маріуполя, які до цього моменту вже понад місяць сиділи в розбомблених будинках – без їжі, часто без води і медикаментів.
На цих волонтерських кадрах я впізнала свою маму: вона стояла з кашею і дякувала за те, що їй не дають померти з голоду. Відео тривало буквально три секунди, але у мене з’явилася надія знайти її через цю організацію.
Я зв’язалася з людьми, дала мамину адресу, попросила наступного разу перевірити її, але наступного разу не сталося, оскільки в місті посилилися обстріли. Усі кадри, що потрапляли в той час у мережу, відфільтровані за районом і вулицею, де жили батьки, були жахливими. Бачити це і гадати, чи живі твої батьки, я не побажаю нікому.
Я почала просити всіх, хто був за межами Маріуполя, перевіряти адреси, куди мої батьки могли б піти. Протягом кількох днів я дізналася, що вони вибралися.
Це було просто диво! Снаряд залетів у вхід підвалу їхнього будинку, але в цей момент їх поруч із цим місцем не виявилося.
Батьки в мене літні. У них діабет, обом потрібно приймати цілий “таз” спеціальних препаратів, а вони залишилися без усього. Слабкі й виснажені вони все ж змогли вибратися за межі міста.
У Маріуполі за цю весну ми втратили все: житло, гараж, машину. Усе згоріло, усе розбомблено… Батьки зрозуміли, що залишатися там – вірна смерть, і я почала торувати їм дорогу в Грузію.
Нову главу нашого життя ми почали по-особливому: мій тато-батько, приїхавши до Грузії, одразу запитав, чи можна тут узаконити їхній шлюб із мамою. Сім років вони живуть разом, але так і не були розписані.
Готувалися до урочистого дня таємно, і ось “молоді” розписалися, все пройшло дуже зворушливо.
Я нікому не побажаю пережити війну. Але, на жаль, іноді такий досвід буває корисний, щоб цінувати життя ще більше.
13 вересня 2022 року
