Історія українки з Маріуполя

*на прохання героїні ми не називаємо її ім’я

Мені двадцять шість років. Ми з сім’єю жили у квартирі мами, на Східному – це такий район у Маріуполі. Коли почалася війна, доньці було всього дев’ять місяців, а синові п’ять років.

Нашу квартиру з усім, що в ній було, розбомбили. І зараз уся пам’ять про дім – це те, що я встигла зібрати за п’ять хвилин перед тим, як вибігти: документи, трохи речей, градусник, трохи дитячих ліків та іграшок і ключі від квартири, якої вже немає.

Нас убивали і з землі, і з повітря, і з моря – з усіх боків. Це жахливе відчуття, коли ти розумієш, що від тебе нічого не залежить. Тебе, твоїх дітей і батьків можуть убити в будь-яку хвилину ні за що. Просто тому, що хтось вирішив забрати нашу землю собі. Я вдячна Богу за те, що ми залишилися живі.

У нашої сім’ї вбили родичів – просто мирних людей, убили мого колишнього хлопця, убили подругу моєї мами.

За той час, поки ми ховалися в Маріуполі, ми майже нічого не їли: не було ні води, ні їжі. Не те, що поїсти, навіть руки помити, помитися – не було нічого. Розтоплювали сніг для того, щоб хоч на щось вистачило. Хліб ми тоді навіть не бачили.

Потім нам вдалося вибратися до моєї бабусі, у село недалеко від Маріуполя. Коли ми до неї приїхали, то з’їли все, що в неї було в запасах. Відмивалися, пралися, їли.

Бачили б ви, як ми їли і нюхали хліб після Маріуполя! Це було щось незвичайне. Бабуся була в шоці.

Наприкінці червня ми приїхали до Грузії. Перший час держава надавала нам безкоштовний готель, зараз ми вже самі винаймаємо квартиру. Синові безкоштовно надали дитячий садок. Також ще є виплати.

Ставлення у місцевих хороше, допомагають багато в чому.

Було багато різних історій. Наприклад, один чоловік купив небулайзер для нашого сина, тому що той часто хворіє і сильно кашляє, а це дуже дорого, і в нас просто немає таких грошей. Хтось нам оплачував їжу, коли ми ще жили в готелі.

Часто таксисти не беруть гроші або беруть пів вартості. А оскільки в нас маленька дитина, то доводиться користуватися часто. Тим паче зараз холодно.

Незважаючи на таку допомогу і чуйність людей, нам тут дуже важко. Матеріально, але й звісно морально. Після війни я зараз, як маленька дитина, – усього боюся. Незважаючи на те, що я сама мама.

Коли летять літаки чи запускають феєрверки, я досі боюся цього. Перший час навіть чоловіка будила, кричала: “Щось летить, щось летить”. Ще іноді трапляються панічні атаки, тому довелося звернутися до психолога.

Зараз багато в чому стає легше, і вже з’явилося багато знайомих, але рідних ніхто не замінить. Діти потроху вже звикли, але все одно, звісно, хочуть до бабусі, дідуся.

Ви не уявляєте, як би я хотіла повернутися назад. Але я розумію, що в поточній ситуації це не варіант. І хоча в нас там багато друзів і батьки живуть, я не уявляю, як це можливо.

Ми жили собі спокійно, нікого не чіпали, планували, раділи життю, а в підсумку скільки людей убито. І взагалі те, що відбувається – кошмар. Це найжахливіше.

Я, можна сказати, пережила це вже вдруге, тільки більш масштабно. Перший раз у нас був 15-й рік. Тоді, можна сказати, це була міні-війна. Наш район був обстріляний, багато було загиблих.

Тому зараз більше починаєш цінувати те, що ти маєш, цінувати життя, цінувати свою сім’ю, цінувати те, що в нас є, і вже менше плануєш на завтра щось, тому що все може змінитися кардинально.

31 січня 2023 року