Ua

Історія українки з Маріуполя

“Нас убивали і з землі, і з повітря, і з моря – з усіх боків”

*на прохання героїні ми не називаємо її ім’я

Мені двадцять шість років. Ми з сім’єю жили у квартирі мами, на Східному – це такий район у Маріуполі. Коли почалася війна, доньці було всього дев’ять місяців, а синові п’ять років.

Нашу квартиру з усім, що в ній було, розбомбили. І зараз уся пам’ять про дім – це те, що я встигла зібрати за п’ять хвилин перед тим, як вибігти: документи, трохи речей, градусник, трохи дитячих ліків та іграшок і ключі від квартири, якої вже немає.

Нас убивали і з землі, і з повітря, і з моря – з усіх боків. Це жахливе відчуття, коли ти розумієш, що від тебе нічого не залежить. Тебе, твоїх дітей і батьків можуть убити в будь-яку хвилину ні за що. Просто тому, що хтось вирішив забрати нашу землю собі. Я вдячна Богу за те, що ми залишилися живі.

У нашої сім’ї вбили родичів – просто мирних людей, убили мого колишнього хлопця, убили подругу моєї мами.

За той час, поки ми ховалися в Маріуполі, ми майже нічого не їли: не було ні води, ні їжі. Не те, що поїсти, навіть руки помити, помитися – не було нічого. Розтоплювали сніг для того, щоб хоч на щось вистачило. Хліб ми тоді навіть не бачили.

Потім нам вдалося вибратися до моєї бабусі, у село недалеко від Маріуполя. Коли ми до неї приїхали, то з’їли все, що в неї було в запасах. Відмивалися, пралися, їли.

Бачили б ви, як ми їли і нюхали хліб після Маріуполя! Це було щось незвичайне. Бабуся була в шоці.

Наприкінці червня ми приїхали до Грузії. Перший час держава надавала нам безкоштовний готель, зараз ми вже самі винаймаємо квартиру. Синові безкоштовно надали дитячий садок. Також ще є виплати.

Ставлення у місцевих хороше, допомагають багато в чому.

Було багато різних історій. Наприклад, один чоловік купив небулайзер для нашого сина, тому що той часто хворіє і сильно кашляє, а це дуже дорого, і в нас просто немає таких грошей. Хтось нам оплачував їжу, коли ми ще жили в готелі.

Часто таксисти не беруть гроші або беруть пів вартості. А оскільки в нас маленька дитина, то доводиться користуватися часто. Тим паче зараз холодно.

Незважаючи на таку допомогу і чуйність людей, нам тут дуже важко. Матеріально, але й звісно морально. Після війни я зараз, як маленька дитина, – усього боюся. Незважаючи на те, що я сама мама.

Коли летять літаки чи запускають феєрверки, я досі боюся цього. Перший час навіть чоловіка будила, кричала: “Щось летить, щось летить”. Ще іноді трапляються панічні атаки, тому довелося звернутися до психолога.

Зараз багато в чому стає легше, і вже з’явилося багато знайомих, але рідних ніхто не замінить. Діти потроху вже звикли, але все одно, звісно, хочуть до бабусі, дідуся.

Ви не уявляєте, як би я хотіла повернутися назад. Але я розумію, що в поточній ситуації це не варіант. І хоча в нас там багато друзів і батьки живуть, я не уявляю, як це можливо.

Ми жили собі спокійно, нікого не чіпали, планували, раділи життю, а в підсумку скільки людей убито. І взагалі те, що відбувається – кошмар. Це найжахливіше.

Я, можна сказати, пережила це вже вдруге, тільки більш масштабно. Перший раз у нас був 15-й рік. Тоді, можна сказати, це була міні-війна. Наш район був обстріляний, багато було загиблих.

Тому зараз більше починаєш цінувати те, що ти маєш, цінувати життя, цінувати свою сім’ю, цінувати те, що в нас є, і вже менше плануєш на завтра щось, тому що все може змінитися кардинально.

31 січня 2023 року

Грузія, Тбілісі, вул Санкт-Петербурзька 7
NNLE Emigration for Action
ID: 404675561
Copyright © 2024, NNLE Emigration for Action, All rights reserved.
Отримати допомогу:
Контакти
Для співпраці
[email protected]
By clicking “Accept All Cookies”, you agree to the storing of cookies on your device to enhance site navigation, analyze site usage, and assist in our marketing efforts. View our Privacy Policy for more information.