Історія Віри (ім’я змінено) з Нової Каховки

– Віро, звідки Ви родом? І де Вас застала війна?

– Я з Нової Каховки, це Херсонська область. Коли почалася війна, я була там зі своєю мамою, якій 82 роки. Мушу вам сказати, що у війну цю я не вірила, і в останній мирний вечір співала з подругою в караоке. Але о пів на п’яту ранку до мене в кімнату зайшла мама і сказала, що за вікном щось дуже сильно вибухає, – я одразу зрозуміла, що війна, і справді, почалася.

Пам’ятаю, як побігла збирати документи і речі… У такому стані люди не розуміють, що відбувається. Моя свідомість досі відмовляється сприймати цю жорстоку правду.

– Ви пам’ятаєте, як прожили перші дні війни?

27 лютого, на четвертий день війни, моя мама потрапила до лікарні, їй знадобилася екстрена операція. У мами діабет, і почав гнити палець: якби прооперувати не встигли, довелося б ампутувати руку. У лікарні ми пролежали два тижні, а коли поверталися додому, містом уже їздила військова техніка.

Наприклад, ідеш у магазин або в аптеку, а центральною вулицею, на якій ми жили, їде БТР: із люка визирає солдат, і ти в нього на прицілі. Він повертає свій автомат і стежить за кожним, хто проходить повз – мабуть, щоб ніхто на них не кинувся. Пам’ятаю, як я боялася підняти очі, зробити зайвий рух. Що в голові в цього солдата, невідомо: він може просто вистрілити в тебе. Було сильне напруження, постійний стрес.

– У який момент Ви вирішили, що потрібно їхати?

– Я це зрозуміла в перший же день, але не знала, як. Ми були оточені з усіх боків, і якщо в місті було більш-менш спокійно, то за межами області – постійні обстріли. Через вік моєї мами від неї відмовлялися водії, з якими я намагалася домовитися, – не хотіли ризикувати. Говорили, що в дорозі, можливо, доведеться вибігати з машини, повзти, а мама не зможе: у неї онкологія, діабет, вона сліпа на одне око і погано чує.

Мені багато хто говорив, що я не зможу її вивезти, і краще сидіти з нею вдома. Але я розуміла, що тоді ми просто разом загинемо.

– У квітні я повезла маму в Херсон в онкологічний центр. Там ми залишалися 3 дні. Я хотіла виїжджати через Україну: нас лякали, що якщо я поїду через Крим, то можуть відвезти вглиб Росії, відправити до таборів, і я не зможу повернутися до України протягом 10 років – вважатимусь зрадницею, у в’язницю посадять тощо. Було дуже страшно, і я почувалася заручницею. Але через Україну виїхати не вийшло, і довелося розробляти інші шляхи.

Я дивилася чати і знайшла хорошого перевізника. Спочатку нас із Херсона везли до кордону з Кримом. Ми бачили підірвані, чорні, обгорілі машини, військову техніку, яка йшла повз нас, розкурочені після вибухів будинки. Це було страшно, але потрібно було їхати, бо не було іншого виходу.

– Пам’ятаю, перед від’їздом, поки ми з мамою ще лежали в херсонському онкоцентрі, я вагалася – їхати чи не їхати, але в один із наших лікарняних вечорів побачила черговий вибух і почула “Гради”, і тоді я сказала собі, що це остання крапля.

До того ж, ліків у мами залишалося на 3 дні: від діабету я встигла купити в 4 рази дорожче, а препаратів від тиску не було в місті зовсім. Це була б просто смерть рідної людини на моїх очах! Я заспокоїлася з приводу цих ліків уже тільки в Тбілісі, коли волонтерські організації купили нам дві упаковки.

– Віро, розкажіть, будь ласка, як Ви обживалися в Тбілісі. Які моменти з перших днів тбіліського життя були особливо яскравими?

– Донька через знайомих вийшла на волонтерів у Грузії, і нам протягом кількох годин знайшли квартиру, в якій ми жили тиждень. Спочатку думали, що ми тут проїздом: планували їхати в Польщу, тому що там донька, і маму потрібно спостерігати в онколога. Але тут, у Тбілісі, ми потрапили на консультацію до онколога і вирішили залишитися – мамі тут добре допомагають. У Тбілісі нас добре зустріли, оточили турботою і теплом, і я відчула себе захищеною – як у хороших родичів.

З яскравих моментів. Пам’ятаю, нас поселили біля стадіону Динамо, а там часто бувають салюти, і ми з мамою перший час приймали їх за стрілянину. Мама казала: “Інно, там вибухи”. Але потім ми розуміли, що це просто салют… Я їх ненавиділа, а тепер уже якось минуло.

– Як Ви познайомилися з тбіліськими волонтерами? І яку допомогу Вам вдалося отримати?

Ви мені допомагаєте ліками. На них у нас іде мінімум 400 ларі на місяць, і це якщо взяти тільки ті, які обов’язкові. А в мене, наприклад, пенсія по інвалідності 190 ларі, мамина пенсія – 400 ларі. У різних волонтерських центрах я беру їжу.

Волонтери, звісно, це янголи-охоронці. Кожен із вас. Грузинські, українські, російські. Це колосальна підтримка. У стресовому стані будь-хто з нас безпорадний, і з вашого боку – це подвиг. Я сьогодні зустріла людей із Нової Каховки – дивлюся на них і переживаю, дала всі можливі телефони. Вони приїжджають і селяться самі за місто, не знають, що робити далі, куди йти – мерія вже не може допомагати, а люди все їдуть і їдуть, і їм треба якось жити. Це просто страшно…

– Віро, який Ваш душевний стан зараз, після всього, що довелося пережити за ці місяці війни?

– Мені здається, навіть зараз у мене якийсь притуплений стан, пам’ять хоче заховати той жах, який був. Коли мене запитують, звідки я, у мене сильний біль усередині. Я намагаюся не дивитися новини, але, якщо дивлюся – у мене істерика, сльози. Дуже боляче за людей, за країну. Шкода, що без даху над головою залишилися – це, може, не найголовніше, але одне: мамі 82 роки, і вона залишилася без нічого, я в 56 років залишилася без нічого, а в Польщі донька з двома дітьми, яка теж знімає квартиру…

Вона там зараз волонтерить: віддавала кімнати людям з України, допомагала розселитися, знайти роботу, і досі це робить. І ми всі залишилися без житла, не можемо повернутися додому…

– Вдома я чогось прагнула, у мене був новий одяг, нова постільна білизна, я так мріяла нову квартиру мати… Усе це пішло в один момент. Що залишилося? Тільки те, що в мені. Я побачила інше – які люди хороші навколо. Навіть у Новій Каховці не було паніки – мене тоді вразила ця мужність. Мені дуже сподобався наш народ. Я в шоці була, коли дружини не хотіли їхати, навіть заради дітей, і залишати своїх чоловіків. Вони готові були бути з ними поруч до кінця, до смерті, але не залишати, а підтримувати. Я не знала, що в мене такий народ, і я пишаюся ним.

Мені дуже боляче від того, що гинуть люди – і мирні, і військові. Мені шкода російських солдатів, які не знали куди йдуть: не тих, які нелюди, а звичайних хлопчаків, які просто не знали. Це тортури – вбивати братів.

30 вересня 2022 року