Ua

Історія Віри (ім’я змінено) з Нової Каховки

“З люка визирає солдат, і ти в нього на прицілі”

– Віро, звідки Ви родом? І де Вас застала війна?

– Я з Нової Каховки, це Херсонська область. Коли почалася війна, я була там зі своєю мамою, якій 82 роки. Мушу вам сказати, що у війну цю я не вірила, і в останній мирний вечір співала з подругою в караоке. Але о пів на п’яту ранку до мене в кімнату зайшла мама і сказала, що за вікном щось дуже сильно вибухає, – я одразу зрозуміла, що війна, і справді, почалася.

Пам’ятаю, як побігла збирати документи і речі… У такому стані люди не розуміють, що відбувається. Моя свідомість досі відмовляється сприймати цю жорстоку правду.

– Ви пам’ятаєте, як прожили перші дні війни?

27 лютого, на четвертий день війни, моя мама потрапила до лікарні, їй знадобилася екстрена операція. У мами діабет, і почав гнити палець: якби прооперувати не встигли, довелося б ампутувати руку. У лікарні ми пролежали два тижні, а коли поверталися додому, містом уже їздила військова техніка.

Наприклад, ідеш у магазин або в аптеку, а центральною вулицею, на якій ми жили, їде БТР: із люка визирає солдат, і ти в нього на прицілі. Він повертає свій автомат і стежить за кожним, хто проходить повз – мабуть, щоб ніхто на них не кинувся. Пам’ятаю, як я боялася підняти очі, зробити зайвий рух. Що в голові в цього солдата, невідомо: він може просто вистрілити в тебе. Було сильне напруження, постійний стрес.

– У який момент Ви вирішили, що потрібно їхати?

– Я це зрозуміла в перший же день, але не знала, як. Ми були оточені з усіх боків, і якщо в місті було більш-менш спокійно, то за межами області – постійні обстріли. Через вік моєї мами від неї відмовлялися водії, з якими я намагалася домовитися, – не хотіли ризикувати. Говорили, що в дорозі, можливо, доведеться вибігати з машини, повзти, а мама не зможе: у неї онкологія, діабет, вона сліпа на одне око і погано чує.

Мені багато хто говорив, що я не зможу її вивезти, і краще сидіти з нею вдома. Але я розуміла, що тоді ми просто разом загинемо.

– У квітні я повезла маму в Херсон в онкологічний центр. Там ми залишалися 3 дні. Я хотіла виїжджати через Україну: нас лякали, що якщо я поїду через Крим, то можуть відвезти вглиб Росії, відправити до таборів, і я не зможу повернутися до України протягом 10 років – вважатимусь зрадницею, у в’язницю посадять тощо. Було дуже страшно, і я почувалася заручницею. Але через Україну виїхати не вийшло, і довелося розробляти інші шляхи.

Я дивилася чати і знайшла хорошого перевізника. Спочатку нас із Херсона везли до кордону з Кримом. Ми бачили підірвані, чорні, обгорілі машини, військову техніку, яка йшла повз нас, розкурочені після вибухів будинки. Це було страшно, але потрібно було їхати, бо не було іншого виходу.

– Пам’ятаю, перед від’їздом, поки ми з мамою ще лежали в херсонському онкоцентрі, я вагалася – їхати чи не їхати, але в один із наших лікарняних вечорів побачила черговий вибух і почула “Гради”, і тоді я сказала собі, що це остання крапля.

До того ж, ліків у мами залишалося на 3 дні: від діабету я встигла купити в 4 рази дорожче, а препаратів від тиску не було в місті зовсім. Це була б просто смерть рідної людини на моїх очах! Я заспокоїлася з приводу цих ліків уже тільки в Тбілісі, коли волонтерські організації купили нам дві упаковки.

– Віро, розкажіть, будь ласка, як Ви обживалися в Тбілісі. Які моменти з перших днів тбіліського життя були особливо яскравими?

– Донька через знайомих вийшла на волонтерів у Грузії, і нам протягом кількох годин знайшли квартиру, в якій ми жили тиждень. Спочатку думали, що ми тут проїздом: планували їхати в Польщу, тому що там донька, і маму потрібно спостерігати в онколога. Але тут, у Тбілісі, ми потрапили на консультацію до онколога і вирішили залишитися – мамі тут добре допомагають. У Тбілісі нас добре зустріли, оточили турботою і теплом, і я відчула себе захищеною – як у хороших родичів.

З яскравих моментів. Пам’ятаю, нас поселили біля стадіону Динамо, а там часто бувають салюти, і ми з мамою перший час приймали їх за стрілянину. Мама казала: “Інно, там вибухи”. Але потім ми розуміли, що це просто салют… Я їх ненавиділа, а тепер уже якось минуло.

– Як Ви познайомилися з тбіліськими волонтерами? І яку допомогу Вам вдалося отримати?

Ви мені допомагаєте ліками. На них у нас іде мінімум 400 ларі на місяць, і це якщо взяти тільки ті, які обов’язкові. А в мене, наприклад, пенсія по інвалідності 190 ларі, мамина пенсія – 400 ларі. У різних волонтерських центрах я беру їжу.

Волонтери, звісно, це янголи-охоронці. Кожен із вас. Грузинські, українські, російські. Це колосальна підтримка. У стресовому стані будь-хто з нас безпорадний, і з вашого боку – це подвиг. Я сьогодні зустріла людей із Нової Каховки – дивлюся на них і переживаю, дала всі можливі телефони. Вони приїжджають і селяться самі за місто, не знають, що робити далі, куди йти – мерія вже не може допомагати, а люди все їдуть і їдуть, і їм треба якось жити. Це просто страшно…

– Віро, який Ваш душевний стан зараз, після всього, що довелося пережити за ці місяці війни?

– Мені здається, навіть зараз у мене якийсь притуплений стан, пам’ять хоче заховати той жах, який був. Коли мене запитують, звідки я, у мене сильний біль усередині. Я намагаюся не дивитися новини, але, якщо дивлюся – у мене істерика, сльози. Дуже боляче за людей, за країну. Шкода, що без даху над головою залишилися – це, може, не найголовніше, але одне: мамі 82 роки, і вона залишилася без нічого, я в 56 років залишилася без нічого, а в Польщі донька з двома дітьми, яка теж знімає квартиру…

Вона там зараз волонтерить: віддавала кімнати людям з України, допомагала розселитися, знайти роботу, і досі це робить. І ми всі залишилися без житла, не можемо повернутися додому…

– Вдома я чогось прагнула, у мене був новий одяг, нова постільна білизна, я так мріяла нову квартиру мати… Усе це пішло в один момент. Що залишилося? Тільки те, що в мені. Я побачила інше – які люди хороші навколо. Навіть у Новій Каховці не було паніки – мене тоді вразила ця мужність. Мені дуже сподобався наш народ. Я в шоці була, коли дружини не хотіли їхати, навіть заради дітей, і залишати своїх чоловіків. Вони готові були бути з ними поруч до кінця, до смерті, але не залишати, а підтримувати. Я не знала, що в мене такий народ, і я пишаюся ним.

Мені дуже боляче від того, що гинуть люди – і мирні, і військові. Мені шкода російських солдатів, які не знали куди йдуть: не тих, які нелюди, а звичайних хлопчаків, які просто не знали. Це тортури – вбивати братів.

30 вересня 2022 року

Грузія, Тбілісі, вул Санкт-Петербурзька 7
NNLE Emigration for Action
ID: 404675561
Copyright © 2024, NNLE Emigration for Action, All rights reserved.
Отримати допомогу:
Контакти
Для співпраці
[email protected]
By clicking “Accept All Cookies”, you agree to the storing of cookies on your device to enhance site navigation, analyze site usage, and assist in our marketing efforts. View our Privacy Policy for more information.