Історія волонтерки Віолетти

Останні п’ять років я вчилася в одній із країн Європи і тому не жила в Росії постійно. Але в мене був молодий чоловік у Москві. 24 лютого застало нас у різних країнах.

Мені відразу було очевидно, що посилення репресій і насильницька мобілізація – питання часу, причому невеликого. І краще його не чекати.

Так у перших числах березня 2022 року ми опинилися в Тбілісі. Він відтоді залишається тут, мені часом потрібно було їхати. Наприклад, влітку – я писала диплом.

Наприкінці вересня я повернулася в Грузію, в цей же момент до нас приїхали знайомі з Росії. Стало легше, і на початку жовтня я прийшла на співбесіду в Emigration for Action. Усе, що було між березнем і цими днями, я майже не пам’ятаю.

У цьому проєкті я беру участь через… напевно, це можна назвати ідеологічними причинами. Мені не дуже хочеться жити у світі, де люди вмирають на вулиці. Там неприємно і небезпечно (м’яко кажучи).

Тож, якщо вже не зі співчуття, то хоча б задля власного ж благополуччя варто їм допомагати. Якщо з цим не справляється держава, цю відповідальність доводиться ділити між собою тим, у кого є на це ресурси. У мене є.

Якщо ж підійти до цього питання більш локально, то, що з Російською Федерацією щось дуже сильно не так, я зрозуміла ще в школі. Я хочу, щоб ця держава – як політична система – перестала існувати.

Але ні я, ні будь-хто інший не знає, що стане останньою соломинкою, яка зламає спину верблюду.

Тому я беру участь у будь-якій протестній ініціативі, до якої дотягуюся – від обридлих усім петицій до фіксації фальсифікацій на “виборах”, від вуличних акцій до волонтерства в Emigration for Action.

Так, EfA насамперед гуманітарний проєкт, але його політична орієнтація і погляди нашої команди також абсолютно очевидні.

У таких інтерв’ю люди часто говорять, що їм подобається допомагати іншим, робити чиєсь життя трохи кращим. Але це тільки частина нашої роботи.

Щодня трапляються ситуації, коли в допомозі доводиться відмовляти, тому що в будь-якої благодійної організації завжди не вистачає ресурсів на всіх, кому вони потрібні.

Тим більше їх не вистачає зараз: люди втомилися від війни і закриваються від будь-якої інформації, пов’язаної з нею; у багатьох, хто був готовий допомагати рік тому, зараз у самих закінчуються гроші.

Проте хороші історії продовжують траплятися. У грудні дівчина з Кутаїсі попросила в нас інсулін для своєї дитини, але потрібного препарату не було в Грузії.

Я тоді була в Європі і, завдяки одному випадковому знайомству і везінню, мені вдалося його придбати і привезти в Тбілісі. А знайомі іншої волонтерки, яким виявилося по дорозі, вже відвезли його в потрібне місто.

Я була рада, що в нас вийшло. Коли єдиною стабільною річчю в житті є морок, навіть швидкоплинне відчуття “я зробив щось хороше сьогодні” буває потрібним.

Я не знаю, скільки насправді користі від моїх дій і чи доживу я до щасливого майбутнього, яке так намагаюся наблизити.

Але мені цілком зрозуміло, що якщо не робити нічого, то в кращому разі нічого й не зміниться. А найімовірніше, буде гірше. Тому я продовжую.

25 травня 2023 року